Vertriebsbüro in Frankreich

Вже понад 20 років ми живемо на підніжжі Ларзака.
З 2010 року наш офіс «direktemang» розташований саме там, на вершині.

«ЛАРЗАК» у 70-х роках був міфом, пов’язаним із місцевістю, яку за її віддаленістю та дикістю найближче можна порівняти зі Швабським Альбом. Однак оскільки на Ларзаку не живуть шваби, а французи, яким загрожує революція, його історія не можна порівняти зі швабським витівкою; скоріше, у 1999 році його історія стала серйозною реальністю, коли в Мілло розібрали ресторан «Макдональдс».

Ларзак, що розташований на висоті майже 800 метрів над рівнем моря, є одним із численних плато на південному заході Франції, приблизно за 3 години їзди на автомобілі від Барселони. Саме тут починається характерне промовляння іспанського «Р» з його характерним котинням. У травні узбіччя доріг та кам’янисті пасовища вкриваються дивовижно красивими орхідеями, а саме звідси походить всесвітньо відомий сир «Рокфор».
Туманні листопадові дні посеред літа тут — не рідкість. Так само як і яскраво-блакитне небо в похмурому лютому. Стіни дощу, що утворюються за лічені секунди, можуть розігнати літню спеку, яка триває вже кілька днів. Швидше, ніж можна уявити, мряка перетворюється на сніг, і вмить навіть вівці перед офісом ковзають на ожеледиці.

Ці люди мають свій особливий характер: вони мовчазні, горді та працьовиті. Талановиті діти раніше вступали до семінарії в Родезі, а решта, як і раніше, дотримувалися сімейної традиції: хтось ставав пастухом, хтось — сільським робітником, хтось працював у погребах Рокфора, а хтось, якщо доводилося, — неробкою в «Grande Café» чи «Chez Albain».

Сьогодні все здається дещо іншим. Можливо, вдасться знайти роботу на віадуку Мійо, у туристичній галузі або «все-таки щось» у Рокфорі.
Лише одне залишається незмінним: зрештою кожен радіє, коли діти та онуки знаходять роботу в далекому Парижі, і таким чином тяжке життя в бідному департаменті Авейрон добігає кінця (принаймні для власної родини). Цікаво, що значна частина паризьких бістро належить вихідцям з Авейрона. Місцева регіональна кухня має чудову репутацію, адже майже незайманий ландшафт дарує продукти першої необхідності, які з часом стали розкішшю: білі гриби, каштани, овечий сир, баранину, лісові ягоди та дичину.

Протягом століть вітри повністю оголили це плато. Тут немає дерев, лише низькі чагарники. Відповідно, немає й родючого ґрунту — лише кам’янисті ділянки. Ніщо не захищає, ніщо не перебуває під захистом. Вітер свистить нам у вухах, змушує сльози навертатися на очі, а все живе — ховатися в хлівах і будинках.

Коли у 70-х роках французький уряд шукав місця для військових навчань, йому одразу спав на думку Ларзак. Це був занедбаний регіон, земельні володіння в якому часто залишалися лише в руках дітей та онуків, які мешкали далеко у великих містах. Місцеві селяни ледве зводили кінці з кінцями, залежачи від великих молокопереробних підприємств індустрії рокфору.
Так це бачили тодішні протестувальники.
Через 30 років їхня мрія про незалежне землеробство на місці стала реальністю, і її продукти можна «придбати» в магазинах органічних продуктів. Але про це пізніше.

Як це буває в житті, вже тоді були селяни, які не хотіли миритися з розширенням існуючої військової зони. Державний план передбачав, що весь Ларзак мав стати закритою військовою зоною. Проїжджати через «тренувальний табір смерті» («champ d’entrainement pour la mort») більше не можна було б, а доводилося б «кружляти» далеко навколо.
Однак це було не найбільшою проблемою; значно гіршим було усвідомлення того, що природна територія мала перетворитися на зону бойових дій.

Перш ніж мешканці села Ла-Кавалері та решта населення встигли збагнути, Париж уже придбав чимало землі й став головним і основним власником незайманого природного середовища. Однак не для того, щоб зберегти його, а щоб перетворити на військовий світ.

У 1971 році розпочалася легендарна мобілізація — «хвіст комети» руху 1968 року. Сотні людей прибували на Ларзак, ночували в наметах, облаштовували демонстраційне селище та окупували землю. Люди залишалися там, доки вистачало грошей або відпустки, а дехто — аж доки опір не зміцнився. У Німеччині ми завзято брали участь у демонстраціях за «вільний Ларзак». «Тверде ядро», тобто ті, хто регулярно їздив до Ларзака, під час щотижневих інформаційних вечорів інформували нас про останні події.
Я був у самому центрі подій, тоді ще в Гейдельберзі, хоча (чесно кажучи) не дуже знав, де ж саме розташований Ларзак. У реальності того часу Південна Франція здавалася далекою країною, куди можна було вирушити лише в пригодницьку подорож.
Для таких ентузіастів, як я, доля, мабуть, приготувала більш радикальний план. І ось я опинився тут, найімовірніше, як останній представник гайдельберзької ініціативи «За вільний Ларзак».
Згідно з девізом Ларзака «За вільне життя» ми роками кружляли й метушилися, вклали величезну кількість довіри та праці в самостійне існування, здійснили стрибок у свободу в цьому дивному краєвиді з його своєрідною історією.

Проте ми не єдині — історія триває:
до скасування проекту розширення військового табору у 1981 році французька держава викупила 6 300 га землі, розподілених між 12 муніципалітетами. Тим часом — після 10 років боротьби — багато хто з демонстрантів та учасників опору оселився на Ларзаку, знайшов роботу в Мілло (як Мішель Венсан, яка очолила міську бібліотеку), разом із однодумцями заснували сирний кооператив (як, наприклад, Андре Паренті, чий овечий сир продається як делікатес у німецьких магазинах органічних продуктів) або навіть зробили кар’єру в європейській політиці (як Жозе Бове).
Разом із селянами, які брали участь у опорі, та сквотерами (точніше, окупантами ферм) земельних ділянок, викуплених військовими, було засновано керуючу компанію (SCTL). Це сталося після запеклої боротьби з Міністерством оборони та з терміном дії 30 років. Термін сплив у 2013 році, але завдяки активності «ларзаціанців» його було продовжено: «шоу триває», і Ларзак і надалі залишається зразковим прикладом відродження та збереження унікального краю.
(При цьому цей райський куточок розташований поруч із високотехнологічним мостом Мілло, його перетинає автомагістраль, і він приваблює безліч туристів.) Молоді фермери можуть орендувати ферму та управляти нею до виходу на пенсію. Після цього спільно з президією 85 асоційованих членів шукають рішення щодо подальших дій. Це також намагаються врегулювати.

Метою другого товариства (GFA), що виникло з протестного руху, був викуп земельних ділянок, щоб «вирвати їх з-під носа» військових. Землю продовжують регулярно купувати (наразі вже 1 200 га). Таким чином, іншим фермерам надається можливість оселитися на Ларзаку без власних фінансових вкладень, але й без права власності, оскільки кожна нова придбана ділянка також належить спільноті.

Багато сільськогосподарських господарств уже перешли на органічне виробництво. Сироварню «Bergers du Larzac», що входить до об’єднання, ми відвідали у 1993 році разом із Германном Біром та Бруно Шільхером і заклали основу для подальшої співпраці. Сьогодні ця сироварня є нашим безпосереднім сусідом.

Життя на Ларзаку дещо відійшло у минуле, колишні активісти з Гейдельберга, можливо, пішли на пенсію або емігрували.
Залишилася культура життя, яка вціліла у XXI столітті. Розширення було зупинено, решту Ларзака залишили місцевим жителям та активістам. Сьогодні військовий табір є європейським військовим тренувальним табором. Іноді там ще лунають постріли або вночі злітають світлові ракети. Місцеві жителі, тобто ми, можуть, наприклад, відвідувати спортивні курси безпосередньо в таборі.
Співіснування налагоджено.
Сам проект противників військової бази глибоко мене зворушив, адже він живе, створює якість життя та робочі місця.
Не підозрюючи про це, колишні німецькі активісти з Ларзака купують у біомагазинах фрукти чи сири, які вироблялися в часи їхніх годинних протестів, і таким старомодним чином підтримують проект своєї молодості.
Саме це усвідомлення, мабуть, і наповнює нас радістю та гордістю — і саме це я хочу передати вам у своєму листі, як продавчиня сиру з Ларзака.